Постановка проблеми. Велика кількість суб'єктів, які приймають участь в урегулю­ванні суспільних відносин, що виникають, розвиваються, змінюються та припиня­ються у зв’язку із здійсненням юридични­ми особами своєї діяльності, безумовно ускладнює процес їх вивчення. З метою спрощення цього процесу вищенаведених суб’єктів необхідно певним чином класи­фікувати. У цьому контексті зауважимо, що у філософії під поняттям «класифікація» розуміють систематичний поділ та упо­рядкування понять і предметів. У великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «класифікація» ви­значається як система розподілу предме­тів, явищ або понять на класи, групи тощо за спільними ознаками, властивостями.

Актуальність теми дослідження. Питан­ня застосування мір адміністративного впли­ву у своїх працях розглядали таки вчені, як В. Б. Авер’янов, С. С. Алєксєєв, А. П. Альохін, Д. М. Бахрах, Ю. П. Битяк, Г. П. Бон­даренко, Ю. А. Бунєєва, П. Т. Василенков, В. А. Власов, І. А. Галаган, І. П. Голосніченко, В. І. Димченко, Є. В. Додін, О.Ю. Дрозд, О. Л. Жильцов, В. В. Зуй, Л. В. Коваль, Ю. М. Козлов, А. М. Колодій, В. Ф. Опришко, Г. І. Петров, Л. Л. Попов, П. М. Рабінович, М. X. Фарукшин, В. С. Четверіков, А. Ю. Якімов, О. М. Якуба та інші.

Метою статті є класифікація суб’єктів, що застосовують міри адміністративного впливу до юридичних осіб. Актуальність полягає в необхідності визначення кола суб’єктів, що можуть застосовувати адміні­стративний вплів до юридичних осіб.

Виклад основного матеріалу. Під суб’єктами, які здійснюють міри адміні­стративно-правового впливу до юридич­них осіб, слід розуміти систему органів і посадових осіб, у розпорядженні яких зна­ходяться відповідні правові та управлінські важелі, що дозволяють їм впливати на по­ведінку учасників суспільних відносин, у тому числі юридичних осіб, з метою її спря­мування в необхідне русло. Методи впливу можуть базуватися як на переконанні та ви­хованні, так і спиратися на примусові захо­ди, зокрема адміністративний примус. Це владне, здійснюване в односторонньому порядку та передбачених правовими нор­мами випадках застосування від імені дер­жави до суб'єктів правовідносин, по-пер­ше, заходів попередження правопорушень, по-друге, заходів припинення правопору­шень, по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових установ­лень.

В. Авер’янов та Т. Комзюк пишуть, що державний примус - це застосування до певних осіб спеціальних заходів впливу з метою спонукати, змусити їх виконувати вимоги правових норм. Державний при­мус виступає у двох формах - як судовий та адміністративний (позасудовий) примус. Адміністративний примус на їх думку слід розуміти як застосування від­повідними суб’єктами до осіб, які не перебувають в їх підпорядкуванні, незалежно від волі і бажання останніх, передбачених адміністративно-правовими нормами захо­дів впливу морального, майнового, особи- стісного (фізичного) та іншого характеру з метою охорони відповідних суспільних від­носин шляхом попередження і припинення правопорушень, а також покарання за їх вчинення.

Д. М. Бахрах у своїх працях визначає ад­міністративно-правовий примус як особли­вий вид державного примусу, що полягає в застосуванні суб'єктами функціональної влади встановлених нормами адміністра­тивного права примусових заходів у зв’язку з неправомірними діями.

На думку Ю.П.Битяк, адміністративний примус - це система засобів психологічного або фізичного впливу на свідомість і пове­дінку людей з метою досягнення чіткого ви­конання встановлених обов'язків, розвитку суспільних відносин у рамках закону, забез­печення правопорядку і законності.

С.С.Бородіна пропонує розуміти адмі­ністративний примус як спосіб впливу на свідомість і поведінку людей (громадян і посадових осіб), що виражається в засто­суванні заходів психічного, фізичного чи матеріального характеру з метою попе­редження, припинення правопорушень та притягнення винних до адміністративної відповідальності.

З точки зору С.В.Ківалова, адміністра­тивний примус - це вид державного при­мусу, який застосовується правомочними державними органами (посадовими особа­ми) з метою попередження та припинення адміністративного проступку, а також за­безпечення притягнення винного до адмі­ністративної відповідальності.

Отже, проводячи класифікацію суб’єктів, що застосовують міри адміністративного впливу до юридичних осіб, перш за все, слід враховувати ті органи і посадові особи, які наділені правом застосування до них адмі­ністративного примусу, що є одним із клю­чових засобів досліджуваного впливу.

Необхідно зазначити, що класифікацію суб’єктів, що застосовують міри адміні­стративного впливу до юридичних осіб, можна зробити за багатьма критеріями. Однак, зважаючи на обмежені обсяги пред­ставленого дослідження, основою такої класифікації буде узятий критерій, що буде відповідати конкретній мірі адміністратив­ного впливу. У цьому контексті необхідно зазначити, що в українській мові під словом «вплив» розуміють дію, яку певна особа чи предмет або явище виявляє стосовно іншої особи чи предмета; силу влади, авторите­ту; державне або інше ділове й політичне керівництво. Безумовно, основною мірою, за допо­могою якої здійснюється адміністратив­ний вплив на юридичних осіб, виступає нормотворча діяльність. За вказаним кри­теріям необхідно виділити суб'єктів, які мають повноваження в цій сфері по від­ношенню до юридичних осіб. Відповідно до ст. 75 Конституції України єдиним ор­ганам законодавчої влади в Україні є пар­ламент - Верховна Рада України. Таким чином, основним суб’єктом, що здійснює адміністративний вплив на діяльність юри­дичних осіб за допомогою нормотворення, є Верховна Рада України. Повноваження­ми з прийняття нормативно-правових актів України із метою здійснення адміністратив­ного впливу на діяльність юридичних осіб також належать Президенту України, Кабі­нету Міністрів України та центральним ор­ганам виконавчої влади. Окрім Конституції України, законодавчою основою діяльності вищезазначених органів є Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 7 жовт­ня 2010 року та Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 року та ряд інших за­конів України. Так, наприклад, згідно з ст. 7 (нормативно-правове регулювання госпо­дарської діяльності) Господарського кодек­су України від 16 січня 2003 року (далі - ГК України), відносини у сфері господарю­вання регулюються Конституцією України, ГК України, законами України, норматив­но-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, норматив­но-правовими актами інших органів дер­жавної влади та органів місцевого само­врядування, а також іншими нормативними актами.

Наступним критерієм класифікації суб'єктів, що застосовують міри адміні­стративного впливу до юридичних осіб, є здійснення таким суб’єктами контроль­но-наглядової діяльності. Правові засади вищенаведеної діяльності встановлені в Законі України «Про основні засади дер­жавного нагляду (контролю) у сфері госпо­дарської діяльності» від 5 квітня 2007 року. Зокрема, відповідно до ст. 1 вищезазна­ченого закону державний нагляд (кон­троль) - це діяльність уповноважених зако­ном центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних коле­гіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів міс­цевого самоврядування в межах повнова­жень, передбачених законом, щодо вияв­лення та запобігання порушенням вимог законодавства суб’єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зо­крема належної якості продукції, робіт та послуг, прийнятного рівня небезпеки для населення, навколишнього природного се­редовища.

Окрім цього слід додати, що юридич­ні особи відповідно до ст. 89 Цивільно­го кодексу України від 16 січня 2003 року (далі - ЦДК України) підлягають державній реєстрації.

До юридичних осіб як до суб’єктів го­сподарювання уповноваженими суб'єкта­ми застосовуються міри адміністративного впливу, пов'язані із здійсненням державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності. При цьому, відповідно до ст. 1 Закону України «Про засади державної ре­гуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 року дер­жавна регуляторна політика у сфері госпо­дарської діяльності - це напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських від­носин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави в діяльність суб’єктів господарю­вання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та в спосіб, що встанов­лені Конституцією та законами України. Із аналізу положень вищенаведеного закону слідує, що регуляторними органами висту­пають Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Наці­ональний банк України, Національна рада України з питань телебачення і радіомов­лення, інший державний орган, централь­ний орган виконавчої влади,  міс­цевий орган виконавчої влади, орган міс­цевого самоврядування, а також посадова особа будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця осо­ба має повноваження одноособово при­ймати регуляторні акти. До регуляторних органів також належать територіальні орга­ни центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та органі­зації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування, якщо ці органи, установи та організації відповід­но до своїх повноважень приймають регу­ляторні акти.

Відповідно до ст. 13 ГК України держав­не замовлення є засобом державного ре­гулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, роз­міщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господа­рювання, незалежно від їх форми власності. Окрім ГК України, питання державного замовлення врегульовані в Законі України «Про державне замовлення для задово­лення пріоритетних державних потреб» від 22 грудня 1995 року, Законі України «Про державне оборонне замовлення» від З березня 1999 року  та в ряді інших нормативно-правових актах.

Згідно із ст. 14 ГК України ліцензуван­ня, патентування певних видів господар­ської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господа­рювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики в цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих спожива­чів. У контексті досліджуваного питан­ня для нас найбільший інтерес представляє така діяльність суб’єктів, які застосовують міри адміністративного впливу до юридич­них осіб як ліцензування. Правовою осно­вою такої діяльності є Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 року. Так, від­повідно до ст. 1 вищенаведеного закону лі­цензія - це документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на прова­дження зазначеного в ньому виду госпо­дарської діяльності протягом визначеного строку в разі його встановлення Кабінетом Міністрів України за умови виконання лі­цензійних умов. При цьому суб’єкти, які застосовують міри адміністративного впливу до юридичних осіб шляхом здійс­нення ліцензування, наведені в Переліку органів ліцензування, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 року. Із аналізу вищенаведеної постанови можна виділити таких суб’єктів: Міністерство внутрішніх справ України; Державна служба гірничого наг­ляду та промислової безпеки; Міністерство екології та природних ресурсів; Державна служба геології та надр України; Державна служба України з лікарських засобів; Дер­жавна служба України з контролю за нар­котиками; Державна ветеринарна та Фі- тосанітарна служба України; Міністерство аграрної політики України; Рада міністрів АРК, обласні Київська та Севастопольська міські держадміністрації; Служба безпеки України; Адміністрація Державної служби спеціального зв’язку; Міністерство фінан­сів України; Пробірна служба; Національна комісія, що здійснює державне регулюван­ня у сфері енергетики; Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг; Державне космічне агентство України; Міністерство охорони здоров’я України; Державна служба Укра­їни з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворю­вань; Державна інспекція України з без­пеки на наземному транспорті; Державна інспекція України з безпеки на морському та річковому транспорті; Державна авіа­ційна служба України; Державне агентство України з туризму та курортів; Держав­на інспекція техногенної безпеки України; Міністерство економічного розвитку і тор­гівлі України; Міністерство соціальної полі­тики України; Державне агентство земель­них ресурсів України; Державне агентство рибного господарства України; Державна митна служба України; Міністерство мо­лоді та спорту України; Державна служба інтелектуальної власності України; Націо­нальна комісія, що здійснює регулювання у сфері ринків фінансових послуг; Мініс­терство енергетики та вугільної промисло­вості України; Державна податкова служба України.

Варто зазначити, що, на нашу думку, ви­значення переліку суб’єктів, які здійснюють ліцензування на підзаконному рівні, врахо­вуючи призначення та важливість цієї діяль­ності, є вкрай не вірним. Більш того необхід­но зазначити, що вищенаведений Перелік не містить у собі вичерпного переліку таких суб’єктів і може бути доповнений відповід­но до положень інших нормативно-право­вих актів, що безумовно ускладнює його сприйняття. Наприклад, згідно зі ст. 9 За­кону України «Про ліцензування певних ви­дів господарської діяльності» ліцензуванню відповідно до спеціальних законів підлягає, зокрема, такий вид господарської діяльно­сті, як зовнішньоекономічна діяльність. На здійснення порядку ліцензування вищенаведеної діяльності уповноважені суб’єк­ти, встановлені в Законі України «Про зов­нішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 року. Окрім зовнішньоекономіч­ної діяльності відповідно до спеціальних законів ліцензуванню підлягають ще десять видів господарської діяльності. Більш того, з аналізу ст. 9 Закону України «Про ліцензу­вання певних видів господарської діяльно­сті» відповідно до цього закону ліцензуван­ню підлягають ще 42 види господарської діяльності. Разом із тим суб’єкти, які уповноважені здійснювати ліцензування в зазначених сферах господарської діяльно­сті, у Переліку органів ліцензування не ви­значені. На нашу думку, задля належного врегулювання діяльності суб’єктів, які за­стосовують міри адміністративного впливу до юридичних осіб шляхом здійснення лі­цензування, повний перелік таких суб’єктів необхідно закріпити на законодавчому рівні шляхом прийняття Закону України «Про пе­релік органів ліцензування в Україні».

Перелік суб’єктів, які застосовують міри адміністративного впливу до юридичних осіб шляхом регулювання цін і тарифів, міститься в Постанові Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)», що затверджує Повноважен­ня центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконав­чих органів міських рад щодо регулювання цін і тарифів на окремі види продукції, то­варів і послуг.

Окрему увагу слід звернути на суб'єктів, які застосовують міри адміністративного впливу до юридичних осіб шляхом видання документів дозвільного характеру. Відпо­відно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про доз­вільну систему у сфері господарської ді­яльності» від 6 вересня 2005 року документ дозвільного характеру - це дозвіл, висно­вок, рішення, погодження, свідоцтво, інший документ, який дозвільний орган зобов'я­заний видати суб’єкту господарювання у разі надання йому права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяль­ності та/або без наявності якого суб’єкт господарювання не може проваджувати певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяль­ності. У свою чергу, під дозвільними ор­ганами слід розуміти органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, орга­ни місцевого самоврядування, їх посадові особи, уповноважені відповідно до закону видавати документи дозвільного характеру. Групу суб’єктів, які застосовують міри адміністративного впливу до юридичних осіб, становлять такі, що мають право за­стосовувати санкції до юридичних осіб.

Висновок. Таким чином, на підставі ви­щезазначеного, можна зробити висновок про існування великої кількості суб'єктів, які застосовують міри адміністративного впливу до юридичних осіб. Інструментом, за допомогою якого сприйняття та вивчен­ня таких суб’єктів стає більш спрощеним та доступнішим, безумовно, виступає їх кла­сифікація. У цьому контексті слід зазначити, що чи немало суб’єктів, які застосовують міри адміністративного впливу до юридич­них осіб, визначені в нормативно-правових актах підзаконного характеру, що, врахову­ючи важливість їх діяльності, є вкрай невір­ним і потребує виправлення шляхом закрі­плення їх переліку на законодавчому рівні.